«Від епохи паперових шпаргалок до штучного інтелекту: чверть століття на варті митного права»
До 30-річчя Університету митної справи та фінансів ми продовжуємо збирати живу історію нашої альма-матер. Сьогодні у фокусі — кандидат юридичних наук, доцент кафедри публічного та приватного права Анатолій Васильович Мазур. Людина, яка стояла біля витоків викладання митного права в Україні, писала перші бестселери в «епоху без інтернету» та безкомпромісно грала зі студентами у футбол та волейбол. Про уроки справедливості, творчі плани на майбутнє та цінність університетських традицій — у нашому великому нарисі.
Першопрохідці: вчити тих, хто носить великі погони
Шлях Анатолія Васильовича в УМСФ (на той час АМСУ) розпочався одразу після того, як у 1998 році він із відзнакою закінчив Національну юридичну академію України імені Ярослава Мудрого. Молодий фахівець долучився до безпрецедентного завдання: формування бази для підготовки кадрів Державної митної служби України. Тоді дисципліну «Митне право» доводилося впроваджувати буквально з чистого аркуша.
«Моїм першочерговим завданням було проведення практичних занять. Лекції тоді читав покійний професор Віктор Костянтинович Шкарупа. А коли він звільнився, цей курс повністю перейшов до мене. І ось уже понад чверть століття я його викладаю. А в 2004 році на митну тематику захистив кандидатську дисертацію», — згадує Анатолій Мазур.
У ті роки ще не було ані повноцінних підручників, ані напрацьованих методик. Свій брак практичного досвіду в митних органах молодий викладач компенсував глибоким аналізом судової практики та консультаціями з посадовцями митниць і митних постів. Давався взнаки вишкіл, отриманий під час навчання в м. Харкові – беззаперечному центрі юридичної освіти та науки. Проте справжнім порятунком і професійним полігоном став Інститут післядипломної освіти, що запрацював при Академії.
«Це була чудова подія! Я приходив в аудиторію, а переді мною сиділи начальники митних постів та структурних підрозділів митниць з різних куточків країни – дуже допитливий народ із спеціальними званнями, подекуди значно вищими за моє (я тоді був інспектором другого чи третього рангу). Але не це було головним. Від цих слухачів я черпав знання про те, як безпосередньо здійснюється митна справа. Систематизував їх крізь призму законодавства і вже потім пропонував курсантам денної форми. Це давало неймовірний ефект».
Навчальний бестселер часів «епохи динозаврів»
Сьогодні важко уявити навчання без пошукових систем, але наприкінці 90-х студенти та викладачі жили в умовах жорсткого інформаційного вакууму. Анатолій Васильович жартома називає той період «епохою динозаврів».
«Інтернету не було, фахової літератури — теж. Доводилося по зернині збирати інформацію і в сконцентрованому вигляді видавати курсантам. У цьому й полягала тоді моя місія як викладача», — зазначає він.
Дефіцит інформації спонукав до дій. Спільно з колегами Анатолій Мазур підготував навчальний посібник з митного права. Попит був настільки шаленим, що до Дніпра спеціально приїхав представник столичного видавництва. Перший тираж розлетівся «як гарячі пиріжки», і видавництво одразу уклало договір на другий. Незважаючи на зміну епох і появу інтернету, у викладача залишається амбітна мета:
«Я мрію перевидати наш посібник на ґрунті новітніх знань і сучасної судової практики, щоб він знову став таким самим бестселером, як тоді. Але вже на матеріалі новітнього Митного кодексу України, проєкт якого максимально корелюється із Митним кодексом ЄС».
Щемливий урок кураторства та маніфест проти списування
Окрім викладацької роботи, Анатолій Мазур був куратором славетної групи П99-2, знаної через те, що її випускник згодом обійняв «генеральську» посаду в центральному апараті ДМСУ. Тож, бажаючи мотивувати курсантів, він запровадив власну традицію: наприкінці семестру дарував найкращим студентам юридичну літературу. Проте саме ця ініціатива принесла йому найважливіший життєвий урок.
«На випускному вечорі одна моя курсантка дуже щемливо запитала: "Анатолій Васильович, як же так? На другому курсі я була найкращою, а ви мені не вручили той посібник... Для мене це було так важливо". Це не смішна історія, це колосальний урок відповідальності. Якщо берешся заохочувати — тут має бути абсолютна справедливість».
Своїм же студентам Анатолій Васильович часто розповідає історію з власного студентського життя у Харкові — як щеплення від академічної недоброчесності. На іспиті з «Історії вчень про державу і право» у суворої професорки Ольги Скакун він вирішив підстрахуватися і сховав на колінах багатосторінковий підручник.
«Маленька аудиторія, я невдало повернувся — і цей фоліант із шаленим гуркотом падає на підлогу! Реакція викладачки вразила мене на все життя: вона навіть не поворухнулася і зробила вигляд, що нічого не відбулося. Вона просто побачила, наскільки мені соромно, і дала шанс на усвідомлення. Це був такий стрес, що я зрозумів: списувати я не вмію і більше ніколи не буду».
Шпаргалки-«гармошки» він продовжував писати дрібним шрифтом перед іспитами, але суто для візуалізації матеріалу. І жодного разу за п'ять років ними не скористався.
Без поблажок: спорт, що об'єднує
В історії університету спорт завжди був більше, ніж просто фізкультурою. Це простір, де стиралися кордони між кафедрою та аудиторією. Анатолій Васильович активно брав участь у футбольних та волейбольних баталіях зі студентами.
«Поблажок на наш вік чи статус не було жодних! Це були надзвичайно запеклі й принципові змагання. Звісно, іноді студенти діяли дуже тонко і майстерно: якщо бачили, що ми не встигаємо за темпом, могли "випадково" не влучити у порожні ворота. Але просто так м'яч нам ніхто не віддавав. Це був чудовий час неформального спілкування».
Стенфорд-2026 та виклики штучного інтелекту
Анатолій Мазур — викладач, який постійно тримає руку на пульсі інновацій. Його захоплюють карколомні зміни, які приніс в освіту штучний інтелект. Аналізуючи нещодавнє есе випускника Стенфорда в New York Times про те, як AI змінив студентське середовище, він рефлексує над майбутнім гуманітарної науки:
«Штучний інтелект увійшов у наше життя так стрімко, що ми ще не до кінця усвідомлюємо цей масштаб. На жаль, часто AI починає заступати собою природний розум. Недарма у Стенфорді в цьому, 2026 році, повністю відмовилися від комп'ютерного тестування і повернулися до письмових іспитів у синіх зошитах (Blue Books), щоб зберегти справжню академічну освіту. Я веду до того, що якщо ми хочемо, щоб наші випускники конкурували на ринку праці, ми повинні орієнтуватися на передовий досвід кращих університетів світу».
Проте Анатолій Васильович активно використовує новітні технології. Він наполегливо рекомендує студентам інструмент від Google — NotebookLM, який без «галюцинацій» аналізує масиви джерел і генерує точні відповіді, виводячи самоосвіту на якісно новий рівень.
Пам'ять, що формує майбутнє
Підсумовуючи розмову напередодні 30-річчя Академії, Анатолій Васильович з теплотою згадує першого ректора Петра Панфіловича Падуна та наголошує на важливості спадкоємності:
«За ці роки накопичилося дуже багато того, що хочеться передати нинішньому поколінню. Заклад вищої освіти — це не лише інновації та вимоги часу, це ще й історія та традиції. Я дуже хочу, щоб наші студенти пишалися як сучасним обличчям нашого університету, так і його славним минулим».
Харькова Діана, група ЖР25-2
